Війна навчила його бути обережним. Не лише у діях та вчинках. А й у словах. Про військову службу Юрій Калитюк зі Скулина Ковельського району говорить неохоче. В армії — з перших днів мобілізації. Два місяці — на передовій, у самому пеклі неоголошеної війни на сході країни.
Про це йдеться у розмові, записаній для ТЦК.
“З Ковеля поїхали на Володимир. З Володимира - на Рівне на полігон. А вже з Рівного на Схід... На строковій службі був водієм і зараз теж служу водієм... Коли приїхали в Дачне — пункт призначення, ще нічого такого не відчували. А коли вже поїхали на Донецьк, а “колеги по нещастю” - на Луганськ, тоді вже всі відчули, що таке війна”, - розповідає Юрій.
На відміну від тата, маленькі Таня та Андрійко про війну навіть не здогадуються. Інша справа - дружина. На жіночих плечах Ірини відтепер — усі сімейні та господарські клопоти.
“Не так фізично, як морально важко. Кожного дня тільки й думаєш, щоб все було добре. А фізично ми справляємося. Не в грошах щастя, як то кажуть. Аби тато був вдома... Надіємося, що все буде добре. Що скоро тато повернеться. Може, дасть Бог, і на перше вересня прийде. Поведе дочку в школу, в перший клас... ”, - каже дружина Ірина.
“10 днів без війни війни минають швидко”, - зізнається Юрій. Спочатку — відсипався. Звикав до тиші. Бавився з дітьми. Але за відпустку так і не зміг позбутися думки: як там, за невидимою лінією фронту? “До весни я й не думав, що попаду в таку “передрягу”. Та й, напевно, ні в кого таких думок не було з тих, кого призвали... Так вийшло - і нічого з цим не поробиш... Місцеве населення по-різному до нас ставиться. Є такі, що налаштовані проти. А є такі, що допомагають нам. Хочуть, щоб їх захистили, бо люди залякані. А є й ті, кому байдуже — в Україні чи в Росії жити. З одного боку — не сильно хочеться їхати. А з іншого — подумаєш, що там робиться і як там люди, ті що просять нашої допомоги? То вже й хочеться їхати. Це вже й ніби обов'язок мій...”, - каже Юрій Калитюк.
Брат Микола з Уховецька привіз на дорогу передачу. Ще один брат Юрія Калитюка - Сергій також воює за Україну на Сході. Хлопці завжди відчували підтримку рідних, односельчан. “Люди зібрали кошти і купили нам бронежилети. Так само багатьом хлопцям допомагають односельчани. Пізніше вже й армія закупила засоби захисту. Зараз із цим у нас все добре...”, - розповідає Юрій.
Юрій постійно спілкується з бойовими побратимами. Разом з іншими відпускниками 51-ої бригади домовляються, як добиратися до місця служби. Про кінець війни її солдат, поки що, не загадує. Але вірить у перемогу. Бо знає: за тисячу кілометрів від рідної Волині він захищає свою, українську землю. І хоче бачити свою країну єдиною і незалежною.
- 6 просмотров
