На допомогу органам виконавчої влади та місцевого самоврядування Український інститут національної пам’яті підготував список 57 осіб, причетних до боротьби проти незалежності України, організації голодоморів та політичних репресій, чиїми іменами назвали вулиці в Україні. У цьому списку є 4 особи, в честь яких досі називані вулиці Луцька.
Цей список опублікували на сайті Українського інституту національної пам’яті - повідомляє "Громадське. Волинь".
«До списку включено короткі біографічні дані та інформацію про антиукраїнську діяльність 57 партійних та військових діячів СРСР. Цей список не є вичерпним. Дослідження антиукраїнської діяльності конкретних діячів комуністичного режиму триватиме», – відзначають автори.
Серед 57 «совкових» діячів луцькі вулиці іменуються прізвищами чотирьох: Миколи Ватутіна, Ванди Василевської, Володарського (Гольдштейн Мойсей Маркович) та Вацлава Воровського.
Український інститут національної пам’яті наводить короткі довідки про «гріхи» цих діячів.
Ватутін Микола Федорович (1901–1944)
Воєначальник, генерал армії (1943), Герой Радянського Союзу (1965, посмертно). Використовував солдат як гарматне м’ясо.
Син селянина. У 1920 р. вступив до Червоної армії. Член ВКП(б) з 1921 р. З 1922 р. командир взводу, потім на командних і штабних посадах. Служив заступником начальника і начальником штабу Київського військового округу. З 1940 р. начальник Оперативного управління та заступник начальника Генштабу РСЧА. Під час війни начальник штабу Північно-Західного фронту, заступник начальника Генштабу. З 1942 р. – командувач військами Воронезького, Південно-Західного (під час Сталінградської битви) і 1-го Українського фронтів (Курська дуга). Його війська брали участь у звільненні Бєлгорода, Харкова, Києва, форсуванні Дніпра і т.д. Потрапив в засідку українських повстанців, помер від поранення. Похований у Києві.
На думку історика В. Сергійчука, Ватутін «кидав сотні людей беззбройними під німецькі танки, особливо на території України. І тільки завдяки гарматному м’ясу такі генерали як Ватутін вигравали битви». Особливо великих втрат радянські війська зазнали при наступі з Букринського плацдарму у ході битви за Київ 1943 р. З огляду на це тодішній командувач Центрального фронту, генерал армії К. Рокосовський сказав на військовій раді: «Це не війна, а геноцид народу». Він спробував через кур’єра сповістити про це Й. Сталіна, але Ватутін заборонив посланцеві повідомляти про це в Генштаб.
В. Володарський (Гольдштейн Мойсей Маркович) (1891–1918)
Один з організаторів та натхненників червоного терору.
Народився в Україні, в сім’ї бідного ремісника. Член РСДРП з 1905 р., меншовик. У 1913 р. емігрував до США, де вступив у соціалістичну партію. Разом з Троцьким і Бухаріним видавав під час Першої світової війни газету «Новий Світ». Після лютневих подій 1917 р. перейшов до більшовиків і швидко пройшов на керівні посади. Брав участь у підготовці та проведенні Жовтневого перевороту, комісар у справах друку, пропаганди та агітації Петрограда. Член Президії ВЦВК. У червні 1918 р. убитий есером Сергеєвим.
Один з головних організаторів більшовицьких мітингів в Петрограді, на яких закликав нещадно боротися проти ворогів революції шляхом терору.
На посаді головного радянського цензора ініціював розгром не тільки антибільшовицьких, але й нейтральних друкованих видань. За словами Луначарського, «він був нещадний. … Володарський був терорист. Він був до глибини душі переконаний, що якщо ми будемо зволікати зі сталевими ударами на голову контрреволюційної гідри, вона зжере не тільки нас, але і пробуджені в Жовтні світові надії».
Пропагандист богоборчих ідей, насильства і ненависті. Його вбивство стало приводом для репресій по всій Росії. Ненависть до Володарського була в Петрограді настільки сильною, що перший пам’ятник, встановлений біля Зимового палацу, був підірваний у 1919 р.
Василевська Ванда Львівна (1905–1964)
Письменниця, перешкоджала процесу українізації шкіл у повоєнній Західній Україні.
Дочка одного з лідерів Польської соціалістичної партії, в 1918–1919 рр. міністра закордонних справ Польщі; дружина письменника О. Корнійчука. Освіту отримала в Краківському університеті (1929). У 1939 р. переїхала в приєднаний до УРСР Львів і прийняла радянське громадянство. У 1940 р. обрана депутатом Верховної Ради СРСР. У 1941 р. вступила до ВКП(б). Під час війни працювала в Політуправлінні РСЧА агітатором, полковник. Деякий час редагувала газету «За Радянську Україну» (українською мовою). У 1943–1945 рр. – головний редактор газети «Радянська Польща», голова Союзу польських патріотів. Після війни брала участь у пропагандистських кампаніях, в т.ч. по роззброєнню. Написала повість «Просто любов» – «про велич радянського гуманізму і силу духу». Тричі лауреат Сталінської премії (1943, 1946, 1952). За життя названа класиком, твори якого були включені до шкільної програми, але після смерті Й. Сталіна її творчість була практично забута. Померла в 1964 р. у Києві.
Написала донос на Євгена Степановича Березняка («Майор Вихор»), який у той час керував Львівським міським відділом освіти і переводив школи на українську мову навчання. За його спогадами: «В українському місті на той час було 90 польських, 14 єврейських і лише 3 українські школи. Я почав переводити школи на українську мову навчання, і вже через рік їх було 70. Серед населення це не викликало опору. Однак письменниця Ванда Василевська написала особисто Сталіну скаргу, що Березняк “перекручує розуміння національної політики”».
Воровський Вацлав Вацлавович (187 –1923)
Один з організаторів масових репресій проти духовенства.
Народився в дворянській сім’ї. Член Комуністичної партії з 1894 р. Неодноразово сидів у тюрмі і був у засланні. У перші роки розколу РСДРП Воровський (псевдонім Орловський) був одним з найближчих співробітників Леніна і його співредактором по газеті «Вперед». У 1905–1907 рр. вважався найвизначнішим партійним публіцистом, прославився як марксистський критик літератури. Співробітник газет «Іскра», «Вперед», «Пролетарій», «Правда». З 1917 р. – посол у Скандинавських країнах. У 1917–1918 рр. член закордонного бюро ЦК партії, одночасно будучи радянським представником у Швеції. У 1919–1920 рр. завідував Держвидавом; в 1921–1923 рр. – повноважний представник СРСР в Італії. Убитий в Лозанні білогвардійцем.
Один з головних ініціаторів гонінь на Православну Церкву. Задумував штучне розпалювання внутрішньоцерковних конфліктів, які могли стати приводом для пограбування Церкви і насильницького затвердження богоборчої ідеології.
У 1923 р. він без запрошення приїхав на конференцію в Лозанні, де був убитий російським офіцером-емігрантом М. Конраді. Письменник І. Шмельов та інші діячі еміграції передали адвокату Т. Оберу матеріали про масштаби терору більшовиків, а історик С. Мельгунов підготував до процесу книгу «Червоний терор в Росії». Суд нейтральної Швейцарії виправдав вбивцю.
