Директор школи із села Великий Обзир Камінь-Каширського району Юрій Босак прийшов у відпустку після виходу з Дебальцівського котла. Він служить у 128-й Мукачівській гірсько-піхотній бригаді і за кілька днів знову повернеться у свій підрозділ.
В кінці липня минулого року 42-літній Юрій Босак отримав повістку і відправився у військкомат, щоб з'ясувати, чого його викликають, адже в нього четверо неповнолітніх дітей. Найстаршому синові Дмитрові, який навчається в Національній академії прикордонної служби в Хмельницькому, на той час ще не виповнилося 18 років.
– Мене відразу відправили додому, – пригадує пан Юрій, – пояснивши, що згідно із законом не підлягаю мобілізації. Я вийшов з військкомату, прогулявся містом, подумав і прийняв рішення: буду служити. Щоправда, ще перед цим зателефонував дружині і сказав, що йду в армію. Не розумію тих чоловіків, які ховаються від мобілізації, роблять якісь липові довідки, не вважаю їх мужиками. Мені казали: «В тебе четверо дітей, можеш спокійно сидіти вдома».
Але Юрій Босак пройшов медичну комісію, написав заяву про свою добровільну згоду на військову службу. Щоб було менше клопоту з документами, його оформили не як добровольця, а як мобілізованого.
Директор школи потрапив в знамениту 128-му Мукачівську гірсько-піхотну бригаду. Якраз встиг прибути на місце дислокації, коли наступного дня отримав з дому сумну звістку – померла мама. Юрій Босак похоронив матір, а коли повернувся в частину, то товариші по службі дивувалися: «Ми думали, що ти вже не приїдеш».
Майже місяць проходило навчання та бойове злагодження на полігоні, а в кінці серпня їхній підрозділ відправили на Схід. У Луганській області спочатку стояли на блокпостах між Великою Чернігівкою та Великою Богданівкою. Згодом частину перебазували в Станицю Луганську. Тут Юрій отримав травму – порвав зв'язки. Лікувався в різних госпіталях і повернувся у свій підрозділ, коли їх перекинули в Донецьку область. Новий рік зустрічав на блокпосту, який знаходився на шахті Ольховатка.
Зі слів пана Юрія, найгірше буває, коли вже звикнеш до людей, з усіма перезнайомишся, а тебе знову кудись переводять. Так сталося і з ним, коли його направили на шахту Полтавську, навколо якої облаштували п'ять українських блокпостів.
– У Дебальцевому ми знаходилися якраз під час Мінських переговорів. Скажу відверто, військовослужбовці досить скептично ставилися до тих перемовин. Адже саме тоді не було практично жодної спокійної хвилини без обстрілів, – пояснює Юрій Босак. – Нас сєпари просто поливали вогнем. Отримали команду готуватися до відходу і ще пару днів чекали. А коли нарешті дали 15 хвилин на збирання, і ми сформували колону, то траса на Артемівськ вже обстрілювалася, тож довелося прориватися полями. Дві «бехи» не завелися, то їх підірвали, щоб не залишати бандитам.
Зі слів Юрія Миколайовича, далі почалися справжні жахіття. Дивом вдалося вижити. Вони відійшли і зупинилися в урочищі Поляна. Добре, що стояли там лише 30 хвилин. Тільки звідти від'їхали, як всю ту місцевість накрили «Градами», і вона перетворилася на справжнє пекло. Їхній відступ прикривали «саушки» (САУ — самохідні артилерійські установки).
– Нас десь чоловік сорок вивіз «Урал», хто не вміщався в машині, чіплялися за борти, – продовжує спогади Юрій Босак. – Але найстрашніше було, коли у машині закипів двигун. Ми зупинилися в полі і стояли півгодини. Якби влучив снаряд, то мали б чотири десятки трупів. Молився не тільки я, а навіть ті, хто раніше не знав слів жодної молитви. Мені важко сказати, скільки наших бійців загинуло під Дебальцевим, але з мого підрозділу було тільки п'ятеро поранених. Зі мною служив випускник нашої школи 23-річний Олександр Федік (як пізніше зазначив сільський голова з Великого Обзира Василь Смолярчук, крім Юрія Босака та Олександра Федіка, мобілізовані їхні односельчани Юрій Заєць, Василь Ковач, Анатолій Кальчук, Віктор Цицко, Олександр Турчик, Святослав Прусік, Анатолій Бащук, — авт.). Ми разом повернулися на Волинь. Коли я прийшов додому, то 2-річна донька Віталіна не впізнала мене, адже за кілька місяців виросла борода, і казала, що до них приїхав Дід Мороз.
Як зауважив пан Юрій, ставлення місцевих жителів до українських солдатів досить різне. Бійці з ними ділилися харчами і медикаментами. Коли армія відступала, то понад дорогою стояли старші жіночки і плакали, але були й такі, що проклинали, адже після бойових дій Донбас перетворився на пустелю.
Як безпосередній учасник війни, Юрій Босак стверджує: щоб перемогти, нашій армії, крім сили духу потрібна сучасна техніка і озброєння. Якби не допомога волонтерів — українські захисники не мали б ні амуніції, ні продуктів, ні медикаментів. Не дивно, що в більшості військовослужбовців виникає цілком логічне запитання: «Для чого нам Міністерство оборони?». І Юрій Босак показує перев'язочний пакет 1962 року випуску, який їм видали в АТО. Він зроблений ще тоді, коли Радянським Союзом керував Микита Хрущов і збирався воювати зі Сполученими Штатами.
