Два жителі села Пулемець Шацького району, вже четвертий місяць поспіль на передовій. Один несе службу під Донецьком, другий – під Луганськом. У коротких телефонних розмовах неохоче розповідають про життя під кулями і виконання завдань у найгарячіших точках зони АТО. Переживають за рідних, що лишилися в селі без своїх господарів-годувальників. У Пулемці в цю пору – роботи непочатий край: домашнє господарство, городи, сінокоси, нехитрі заробітки… Чи не все перейшло до жіночих рук. Чоловіки ж і вдень, і вночі не випускають із рук автомати. Вони на війні, - пише газета "Шацький край".
У 37-річного Сергія Лошака вдома лишилися хворі батьки: мама з онкозахворюванням і батько з туберкульозом кісток. Не мають ні здоров’я, ні сил, проте робили все можливе, щоб сина відпустили додому після 45 обіцяних днів служби. Не допомогли ні зібрані довідки, ні поїздка до Луцька, ні обіцянки можновладців після участі матері Ніни Степанівни в акції перекриття міжнародної траси. Коли Сергій розмовляє з рідними по телефону, то каже, що в нього все добре. Знає мама про те «добро», бо сидів і без їжі, і без води. Зараз, правда, харчів вистачає. Тільки нещодавно отримав бронежилет. А от камуфляжна форма вже рветься, просить син, щоб мама купила нову. Ще не встигла. Приїжджали солдати у відпустку в село, передавала Ніна Степанівна ними продукти, цигарки і речі першої необхідності для сина, одних лише носків – пар із 30.
– Нелегко їм там. Помитися ніде. Стає в нагоді те, що поряд річка, але і в неї заходити небезпечно, бо поблизу може орудувати снайпер. Та головне, щоб не падали духом. Бо потрапити з мирного часу у жорстоку кровопролитну війну – таке не кожен витримає, – бідкається Ніна Степанівна.
Не кожен і витримує, був випадок, коли солдат покінчив із життям самогубством. А як тяжко переживалася трагедія під Волновахою, у якій загинули побратими-земляки. Сергієві Лошаку довелося їздити на опізнання полеглих, з якими був разом на військових навчаннях.
…Під Донецьком зараз гаряче. Голос Сергія на іншому кінці дроту трохи схвильований, йому ніколи розмовляти. За хвилину-другу спілкування дізналася небагато: втрат не мають, дають достойну відсіч агресору, а от коли буде перемога – сказати важко.
Його односельцю Сергієві Войтовичу після нічного чергування випала нагода трохи відпочити. Тоді й поговорили по телефону про солдатське життя-буття. Підрозділ, де служить Сергій, дислокується поблизу міста Лисичанськ Луганської області. Сам солдат – в обороні табора. Дякувати Богу, має бронежилет і під час спроб нападів найманців почувається безпечніше. Якщо кількома словами охарактеризувати проживання в польових умовах і саму службу, то харчами бійці забезпечені, їм постійно привозять питну воду, трохи сутужніше із ліками, зовсім погано із формою – вона вже зношена і порвана.
– Головне, щоб бойовий дух не падав. Ми всі постійно на нервах, не знаємо, що буде через годину. З усіх сил намагаємося підтримувати одне одного.
Не легше вдома і Сергієвій дружині Ніні, хворій, з дитиною на руках. Кілька місяців живе в постійному стресі. Каже, з відчаю опускаються руки, бо всі намагання допомогти чоловікові і добитися для нього відпустки зводяться нанівець. Не може і досі забути Ніна нелюдяного ставлення до Сергія у Любомльському військкоматі, по суті відсутності медкомісії як такої і кричущої байдужості військового керівництва до простих солдат.
– Я вже нічого не хочу говорити. Все, що відбулося, хай буде на совісті генералів та інших пристосуванців і кар’єристів. Бажаю лише, щоб чоловік повернувся додому живим.
Всі ми хочемо одного. Перемоги у війні за незалежність. Єдиної, нерозчленованої російським агресором України. І обов’язково бачити живими і здоровими її безстрашних синів-воїнів.
