Віка Романчук (на фото), 16 років, проживає в Ківерцях. Навчається в Косівському училищі прикладного та декоративного мистецтва, що на Івано-Франківщині. На Майдан приїжджала чотири рази. Спочатку працювала волонтером, згодом записалася до Волинської сотні. Під час протистоянь 18 лютого під її ногами вибухнула граната, осколки якої і досі виймають в обласній лікарні. На тілі було 50 рваних ран, інформує «Волинь-нова».
18 лютого Волинську сотню поставили на блокпост на Інститутській.Коли почався штурм, нас відтіснили до парку. Я сховалася за будинком. Виглядаю, а там «Беркут», чути автоматні черги. Один беркутівець узяв мене за руку і заштовхнув у під’їзд багатоповерхівки, щоб уберегти. Правда, при цьому всякі негарні словечка говорив.
Думала вже, що смерть прийде. Але пощастило – була в цивільному, прийняли за мирну. А з під’їзду виходила жіночка, яка була явно не за Майдан, почала обзивати і виштовхала назад на вулицю. Бажала, щоб нас усіх перестріляли. Знов я опинилася серед силовиків, один пригрозив завести до своїх. Але відпустив, коли дали команду йти в наступ. Злякалася, сіла за будинком і закрила обличчя руками. Перевела дух, трохи заспокоїлася, вирішила щось робити. Тільки виходжу, а там знову «Беркут» з автоматами людей ловить. Мене спіймав один, наказав не тікати. «Як же не тікати, якщо кругом стріляєте?». Закрив мене щитом і відвів до майданівців. Я подякувала і переконалася, що серед них є нормальні люди.
Коли дізналася, що Волинська сотня в облозі, запанікувала. Серце ледь не обірвалося: всі мої – там! На Інститутській бруківку допомагала зривати, каміння носила. Почали наступати, робили коктейлі Молотова. Потім сотник Пегас (поранений активіст Євромайдану Олександр Гуч. – Ред.) подзвонив: із облоги вийшли, прямують на Майдан. Мені мов камінь із душі впав. Бачила, як хлопці діставали кулі з бронежилетів. І тут повідомляють: «Беркут» прорвав барикаду на Грушевського і йде до Українського дому. Усіх почали звідти евакуйовувати. Сотня вийшла на сходи, а там зо триста озброєних беркутівців. Нас людей 30, хіба на 5 хвилин би стримали. Вийшли через чорний хід.
Близько шостої вечора охороняли внутрішній дворик Будинку профспілок. Там люди з нашої сотні і з «Правого сектору» будували барикади. Після зборів почався штурм, барикаду ламали БТРом. Наші підпалили ту бойову машину, аби перекрити вхід беркутівцям. Все палало у вогні. Сотник відправив мене подивитися, які найближчі вулиці вільні від міліції, щоб можна було втекти. Була думка вже розходитися, проте вирішили, що треба йти далі на Майдан. Сотник Пегас постановив: хто хоче – відступає, бо може врятуватися. Але всі залишилися воювати. Пішли одразу на передову.
Чоловіки, яких зустрічали дорогою, сварилися: «Ти ж дівчина, тобі тут не місце».Відповідала, що в сотні воюю. Потім стояла на передовій, там було людей із двадцять. Один дорослий чоловік глянув мені в очі й зізнався, що боїться. Коли відбігала, під ноги впала граната. Одразу шум у вухах, слух ослабнув, але ще була при пам’яті. Попросила хлопців завести мене в медпункт.
Молода медсестричка розплакалася наді мною. Заспокоювала її: не переживайте, усе буде гаразд, не плачте так сильно… А потім юнак із Автомайдану забрав в офіс відлежатися. Віддав мені свої кросівки і сам босий йшов по вулиці. Дивився цілий вечір за мною, чи нічого не болить, чи хочеться їсти, пити. Зранку відвіз у Михайлівський собор. Для мене це було відкриттям, не знала, що є ще такі люди.
У перший день, коли кололи знеболювальне і діставали осколки, нічого не турбувало.Лише згодом відчула справжній біль. Ще два тижні ходила на перев’язки до хірурга. Дуже допоміг пан Тарас – депутат із Львівщини, боєць сотні Лева. Його дочка, моя ровесниця, весь час зі мною була, підтримувала.
Страх відчула, коли одна серед беркутівців залишилася і коли Пегаса поранили. А загалом не боялася, бо знала: поруч – свої люди. Мамі по телефону казала, що готую бутерброди на кухні, хоча в той час була на барикадах.
Картинки по телевізору не передають реальності.Спілкуєшся з людьми два–три дні, але здається, наче все життя їх знаєш. Кожен хоче чимось допомогти. Все як удома. Неважливо, якою мовою говориш, головне – ти тут і маєш мету. Уночі 23 градуси морозу, хлопці мерзнуть. Принесеш їм склянку чаю, а вони на тебе дивляться такими очима, ніби життя врятувала. Находишся за день, відпочити хочеться, але той вдячний погляд так додає сил!
Зустріла на Майдані чоловіка з Росії, який сказав:«Боротимуся за незалежну Україну, бо без неї не буде незалежної Росії». Повстанська література, яку читала, раніше здавалася далекою історією. А після пережитого відчуваєш єдність із минулим. Усвідомлюєш: такий народ не може не мати майбутнього.
Перед тим як поїхати до Києва, написала мамі такі слова: «Що б не сталося, на Майдані варто бути». Зберігала листа при собі. У разі чого друзі передали б його. Дуже не хотіла, щоб він дійшов, але була готова.
Не хотіла їхати з Майдану, сумую за ним.
