Мешканка Луганська, яка через війну змушена була податися на Волинь разом із 13-річною донькою та старенькою бабусею, вирішила розповісти про те, що ж насправді відбувається на сході країни. Утім, деякі речі, про які говорила пані Олена, відверто кажучи, шокують, - пише Інформацйне агенство Волинські новини.
Варто зазначити, що луганчанка Олена Черенкова розмовляє щирою українською, без жодного акценту. З острахом та сльозами на очах згадує вибух у Луганській ОДА.
Нагадаємо, 2 червня, у центрі Луганська біля будівлі обласної державної адміністрації (ОДА), захопленої терористами, пролунав вибух. Як повідомлялося раніше, луганські терористи намагались збити український літак, а влучили в будівлю ОДА. Від вибуху постраждали мирні мешканці, щонайменше 5 осіб загинуло.
ТОЙ МОМЕНТ, КОЛИ Я ЗРОЗУМІЛА, ЩО В МОЄМУ МІСТІ - СПРАВЖНЯ ВІЙНА
Ми виїхали з донькою тиждень тому. Було страшно, бо у місті стріляли і вдень, і вночі. Повсюди лунали вибухи. До того ж, на наше нещастя, багатоповерхівка, у якій ми мешкали, розташована у центрі міста поруч з ОДА. Коли був цей страшний вибух, ми були всі вдома. Ми не очікували біди й були налаштовані вельми позитивно, смакуючи полуницею на кухні. Тоді раптово все здригнулося: стіни, стіл і полуниця. Старенька бабуся, а їй 78 років, дуже перелякалася. Вона розплакалась. Каже, що коли була маленькою, розпочалась війна. Тоді вона на усе життя запам’ятала от ці вибухи. Переконувала, мовляв, ніколи не думала, що я буду те ж саме чути у своєму житті ще раз. Вона вважала, що після закінчення війни у 1945 році назавжди розпочалось мирне життя.
Й тоді у мене в голові наче спрацював вимикач: я зрозуміла, що це не якісь бойові конфлікти, а справжня війна. Потрібно брати дитину, бабусю й тікати з міста.
Я поїхала на вокзал, взяла квитки на наступний потяг і ми виїхали. Ось так просто. Замкнули квартиру, віддали ключі сусідам й покинули рідне місто. Я не знаю, що там залишиться, коли ми повернемось назад. Сподівались, що усе це тимчасово, на місяць. Але я дзвоню друзям (ми постійно тримаємо зв'язок й у скайпі, й за допомогою соцмереж) й вони кажуть, що ситуація з кожним днем стає все гіршою й гіршою.
ХТО ВИНЕН У ТОМУ, ЩО ТРАПИЛОСЬ?
Це дуже важке питання. Бо десь, починаючи з травня, цей процес закритий. Якісь там геополітичні інтереси, який там переділ України між олігархами, главами держав, я не знаю. Мені щиро хочеться вірити, що Порошенко прагне миру в країні. Бо, дивлячись на нього, йому хочеться повірити. Звісно, я розумію, що Путін хоче відкусити цього шматка, але мені здається, він уже подавився Кримом.
Політичні настрої на сході дуже різні. Я знаю людей з Донецька. В мене багато колег, однокурсників, однокласників, друзів й у Луганську. Це – як багатошаровий пиріг. Отой малесенький шар в Луганську – це інтелігенція, яка хоче якось домовитись, якогось миру чи переговорів. Досить широкий шар – це проросійсько налаштовані люди. Вони досить агресивні і до сих пір стверджують, що «Путін зобов’язаний ввести війська», «ми відносимось до Росії» та «ненавидимо фашистську хунту». Я запитувала: «А чому ж у Києві чи на заході фашисти?». Але вони не можуть пояснити, тому й дуже роздратовані.
Російське телебачення – це пропаганда монструозного масштабу. Так, проросійські активісти на Луганщині свято переконані, що на заході існують концтабори для переселенців зі сходу
Вони справді не знають, чому «київська влада – це хунта». Але вони уважно слідкують за російським телебаченням, а це – пропаганда якогось монструозного та космічного масштабу. Тож, їхній мозок повернутий так, буцімто там «фашисти розстрілюють дітей та ґвалтують наших жінок». Більше того, знайомі з Луганська досі запевняють мене, що у Луцьку облаштують концтабори для переселенців. Однак, я намагаюсь до них донести, що ніяких концтаборів тут немає, а є лише люди, які допомагають мені й моїй доньці.
- 1 перегляд
