Спілкуючись з нашими героями, усвідомлюєш, що вони - творці новітньої історії України. І кожна їхня розповідь - це нова сторінка в боротьбі українського народу за свою незалежність.
23 роки ми називаємо себе вільною країною, але тепер, в умовах війни з Росією, розуміємо, що наша незалежність лише народжується. Повільно, з жертвами, болем та відчаєм.. Але народжується...
Більшість бійців "Азову" - це патріотично налаштована, націоналістична молодь, яка знає, як захищати свою землю не словами, а діями.
Лучанин, тепер уже відомий як позивний Усташ, боєць штурмової чоти "Азову", ще вкінці травня вирішив, що воюватиме на Сході. Він з друзями записали відеозвернення у Луцькому замку і поїхали на тренування. Тоді вони себе ще називали "Чорними чоловічками".
Побувши кілька тижнів в Луцьку, хлопець знову повертається на війну. Але перед від`їздом він поділився спогадами про перші бої, своє бажання їхати на Схід та розповів про тонку грань між життям і смертю. Отож, спогади бійця подаю без змін.
Я знав, що поїду воювати
Якщо ти одягаєш футболку з написом «Україна понад усе», то ти повинен відчувати це насправді і доводити, захищаючи рідну землю. Тепер у кожного є можливість це зробити. Але багато людей і надалі придумують причини, чому вони не на Сході. У когось – навчання, робота. Я теж працював, як і інші, але коли ситуація на Сході з кожним днем ускладнювалась, я зрозумів,що в будь-якому разі поїду на війну. 16 травня розбили хлопців з 51 бригади під Волновахою, і ми з побратимами вирішили остаточно, що маємо бути там. Записали відеозвернення у Луцькому замку і поїхали на тренування в «Азов». Там вже багато було таких, як ми, тобто націоналістично спрямованих молодих людей. Коли частина бажаючих їхати в АТО стояла під військкоматами і йшла в Нацгвардію або ж їм приходили повістки, то я навіть не думав про те, щоб йти у Збройні сили. Збройні сили - це лише назва. Зброї нема, відповідної підготовки у солдат теж.Тим більше, в добровольчих батальйонах кожен готовий йти попереду, і не треба нікого мотивувати, як, наприклад, в інших бригадах.
Приїхали в «Азов», то побачили таку цікаву річ: в батальйоні було 5-6 львів`ян, більшість - з Луганська, Запоріжжя, Криму, Києва. І міф про те, що там лише бандерівці, виявився міфом.
Багато побратимів з Криму розповідали, що проти їх родин були репресії, тому довелося сім`ї вивезти, а самим взяти до рук зброю. Така ж ситуація в Донецьку.
«Ми чудово розуміємо, щ маємо захищати свою землю, а не відсиджуватися на Заході країни», - розповідали вони.
Перший бій. Маріуполь.
Тепер ми пригадуємо перший бій за Маріуполь з посмішкою.
Я думаю, що Росія планувала утворити такий трикутник, захопивши Слов`янськ, Краматорськ, Маріуполь. У квітні вони захоплюють Словянськ, Краматорськ, а 9 травня - Маріуполь. На фоні псевдоветеранської істерії того дня сепаратисти вирішили захопити місто.
На той момент батальйон «Азов» існував 4 дні. Не був зареєстрований і мав на руках 2-3 автомати, 2 гвинтівки. У 90% наших бійців зі зброї - арматура в руках. Ввечері, 8 травня, стало зрозуміло, що готується масштабна провокація в місті. Нас посадили вночі на літак, і вдень ми були в Маріуполі. Там розпочалися сутички з провокаторами. Та все ж таки навіть з мінімальною кількістю зброї, азовці унеможливили захоплення влади у місті «ватніками».
Але вони змогли укріпитися на кількох вулицях.
9 травня Маріуполь перетворився на місто з двовладдям. З однієї сторонни, там були ми, азовці, а з іншої – в деякій частині міста забарикадувалися терористи. Вони там жили, займалися мародерством, грабували магазини. Їхня група поповнювалася місцевими наркоманами та пияками. Тобто вони створили групу із 100 людей і тероризували Маріуполь.
На початку червня «Азов» оформився у добровольчий батальйон при УМВС. І 13 червня нам вдалося відбити Маріуполь. Тоді здавалося, що це найркрутіший бій, в якому брали участь. Однак потім зрозуміли, що це лише бойове хрещення. І вже пізніше, перебуваючи під градами, з посмішкою згадуємо, як боронили Маріуполь.
З того часу ми контролювали ситуацію в місті.
За «Азовом» була закріплена територія - північноприазовська частина. В цьому районі було доволі спокійно. Ми захоплювали провокаторів, перевіряли підозрілі групи. Виїжджали на допомогу прикордонникам в районі Новоазовська. Весь липень азовці не брали участі в бойових діях, а тренувалися. В нас були хороші інструктори і з Головного управління розвідки, і ті, які були в гарячих точках, в Грузії.
Вчили, як правильно вести бій в умовах міста, як штурмувати будівлі. Оскільки «Азов» - не армійський підрозділ, то в нас не було завдань копати окопи та воювати в польових умовах. Наше завдання у Маріуполі– контроль над містом. Але потім нам доводилося і воювати в польових умовах разом з іншими бригадами.
Другий бій. Новий світ
Наші вороги втекли, почувши, що це приїхали азовці.
На той час «Азов» зажив слави дисциплінованого батальйону, і траплялися випадки, що терористи, почувши про наш наступ, відразу тікали. Так сталося в Новому світі. Ми з ними навіть не встигли повоювати.
На під`їзді до Новго світу по нас розпочався обстріл. Ми відстрілювалися, зайнявши кругову оборону. Витратили три години на розвідку, щоб дізнатися, скільки їх там. Прорвалися у селище, і від сільського голови почули, що наші вороги вночі втекли, як тільки дізнались, що на підступах азовці.
Мар`янка. Третій бій
Мар`янка давала ключ до штурму Донецька з південно-західного напрямку.
У нас та інших батальйонів було завдання -взяти в кільце Донецьк. Пам`ятаю, це було 4 серпня. Нас збудили вночі по бойовій тривозі. Вже на місці діяли разом з 51 бригадою. Вони нам - бронетехніку, а ми їм – піхоту.
Мар`янка чимось нагадує волинське містечко Рожище.
Там одна центральна вулиця з багатоповерхівками, і перпендикулярно до неї - приватний сектор. Ми розуміли: хто захоплює головний проспект, той контролює місто. Терористи вздовж цього проспекту набудували декілька блокпостів. І для того, щоб звільнити місто, нам довелося пройти вздовж них. На це витратили весь день. В результаті бою за Мар`янку один танк розірвався на міні, загинув наш побратим. Йому відірвало ногу. Декілька хвилин важко помирав, стікаючи кров`ю. До речі , був етнічним росіянином.
Та найсерйозніший бій в нас ще попереду...
Ірина Мусій
