13 жовтня світ відзначає день паліативної допомоги. В Україні чимало організацій , які займаються проблемами невиліковно хворих людей, одна з них – Благодійний фонд «СТОПРАК», що у Луцьку.
З її президентом Марією АДАМЧУК ми познайомилися кілька років тому – ділова зустріч. Але з часом те знайомство переросло в дружбу, а сьогодні розмовою з цією красивою, розумною діловою жінкою радо ділюся з вами.
- Скільки часу ти вже в громадській діяльності і з чого все почалося?
- Здається, вже сім років, - каже задумливо Марія і намагається пригадати той час. – А почалося все зі знайомства з тепер уже моїм чоловіком =). На початку січня 2007 року. Він займався тоді громадсько-політичною діяльністю, а також організовувавперші акції Всеукраїнського благодійного фонду «Серце до серця». Я почала йому допомагати. То був мій (і водночас наш спільний) перший досвід.
- А як виникла ідея створення місцевого благодійного фонду?
- Це сталося, коли захворіла на онко. На той час у мене вже був маленький син. При цьому, хоч і розуміла, що це – не грип, а серйозна хвороба, ніколи не розглядала її як приречення. Рак – це хвороба, і її можна вилікувати. А якщо ні – ну то таке життя. Тому ще під час лікування вирішила допомагати онкохворим. Я розуміла, що інакше не можу, що відтепер це буде моя діяльність, яка матиме конкретний вимірювальний результат у людських життях. Відтак почала цікавитися досвідом діяльності благодійних фондів, шукати інформацію про онкохворих і їх проблеми. Категорія людей, яка мене тоді цікавила, – жінки з раком молочної залози, бо я сама це пережила.Так я натрапила на фонд імені Сьюзен Комен – найбільший фонд у США, який допомагає жінкам із раком молочної залози, має чимало напрацювань. В Україні він уже декілька років проводив інформаційні сесії для жінок, які би допомагали іншим хворим жінкам. Його посередником був Український жіночий фонд. Пригадую, написала їм чимало листів, перш ніж отримала згоду на участь у навчанні Так почалися мої річні поїздки у Полтаву. На той час я лікувалася і дорога дуже втомлювала. Було так, що відлежувалася вдома три дні. Але жодного разу не шкодувала, бо отримана та інформація надзвичайно знадобилася в подальшій діяльності. Потім виграла конкурс фонду «Опен Юкрейн», який передбачав навчання успішних жінок. На зустрічі познайомилася з Яною Савчук із Всеукраїнського благодій фонду «Запорука», яка займалися дитячою онкологією. На той час я точно знала, що ніколи не буду працювати з онкохворими дітьми. Але на запрошення Яни поїхала на конференцію. І там зрозуміла, що то – моя доля =) З того часу і почалася діяльність фонду «СТОПРАК».
- Скільки проектів ти уже реалізувала в цьому напрямку?
- За чотири роки – чимало. Але я їх не рахую, бо важливі не стільки масштабні проекти, як конкретна допомога конкретній людині – ліками, обладнанням, увагою.
- Допомога онкохворим – не єдина твоя діяльність…
- Так, іще я працюю в проекті «Волинькард», донедавна була координатором з адвокації, комунікації та соціальної мобілізації Програми «Зупинимо туберкульоз в Україні»у Волинській області від Фонду Рината Ахметова (на сьогодні програма вже не діє)і ще займаюся проблемами допомоги паліативним хворим. Усі ці напрямки десь перетинаються, а часто проблема в одній сфері тягне за собою проблему в іншій.
- Як ти почуваєшся в громадській діяльності? Це ж абсолютно ненормована доба =)
- В моєму житті є дві пристрасті – діти і робота. Але це навіть і не робота –це моє життя.Я від цього отримую задоволення, особливо, коли бачу результат. Мені подобається приймати рішення і вирішувати конкретні питання. Особливо – в сфері охорони здоров’я. Коли ти знаєш, що це в твоїх руках – гріх не зробити. Але я не люблю, коли мене починають хвалити. Допомога людям – це звичайна справа. Не відчуваю якогось романтизму чи величі, бо ти робиш те, що можеш і маєш робити. І точно знаю, що можна робити ще більше. Є речі, на які ми не можемо вплинути, але багато що – в наших руках. А ще – я розвиваюся. Та найбільше, що мені дала громадська діяльність, – це знайомство з прекрасними людьми і величезне коло спілкування. По всій Україні.
- Ти згадала про дітей... Вдається приділяти хоч трохи часу сім’ї?
- Я дуже щаслива, що в мене така сім’я і саме такий чоловік. У той день, коли ми познайомилися, я знала, що Сергій буде моїм чоловіком. А знайомство було в офісі, в робочій атмосфері. Через кілька днів він поїхав на тиждень у Польщу і звідти привіз мені подарунок. Значить – теж щось знав. Після того ми почали зустрічатися і зараз ідемо по житті разом. Насправді – разом. Ми обоє в громадській сфері. Ми обговорюємо всі наші справи, разом плануємо діяльність фонду, він мені багато допомагає і підказує. Сергій для мене справжній друг і порадник. Це людина, на яку я можу покластися завжди і яка ніколи навіть слова не скаже, якщо вдома тиждень нічого не варено. Бо він знає, що це таке – громадська діяльність.
Наші діти часто з нами в офісі, граються або допомагають мені. Я використовую кожну можливість, аби бути з ними разом, аби не втрачався зв’язок. А ще переконана, що, коли мої діти будуть бачити, чим я займаюся, вони виростуть добрими людьми. Я дуже щаслива людина.
На першому фото: Марія Адамчук
На другому: Марія і Сергій Адамчуки з дітьми Анею та Глібом
На третьому: Син Гліб клеїть наліпку «10 копійок на добро» на упаковки для хліба "Родинний" від "ТЕРЕМНО ХЛІБ"
Богдана СТЕЛЬМАХ
Публікацію здійснено в рамках проекту «Гендер Онлайн» за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією уряду США. / Supported by the Democracy Grants Program of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government
- 12 переглядів