«Якщо вище командування АТО не змінить свого ставлення до нас, то танки підуть на Київ», - волинський солдат 30-ї бригади

Коли у твої двері стукає війна, починаєш сприймати життя  по-іншому. От так і дев`ятнадцятирічний  волинянин Сергій Колеша, солдат –контрактник 30-ї механізованої бригади, тепер думає про те, як добре тут, вдома, де не стріляють гармати і не вбивають твоїх побратимів. Після того, як у Степанівці їхню бригаду знищили, він разом із комбатом та іншими солдатами написали рапорти і повернулися додому. Сергій не знає, коли знову поїде на війну, бо техніка у них знищена,  а з бригади – багато полонених та загиблих.

Хлопець пішов служити за контрактом минулого року у жовтні. Їхня частина розташована у Новоград-Волинську.  Розповідає, що  не хотів бути строковиком та мити туалети. А тут, мовляв, і робота, і служба.

На початку березня, коли Янукович втік до Росії, перемогла Революція гідності і з`явилися перші «зелені» чоловічки у Криму, між солдатами подейкували про війну з Росією.

« Тоді наша бригада тримала Херсонський кордон, бо всі чекали наступу з Криму. Але потім, коли військові дії розпочалися в Донецькій і Луганській областях, нас перекинули в зону АТО – у Степанівку.  Наш перший батальйон розбомбили повністю. Інші теж.  Згоріли документи, одяг. Коли почали обстрілювати градами, то ми навіть не знали, що це таке. А від вищого командування був наказ йти тільки вперед", - розповідає солдат та додає:

- З нашої батареї вирвалося 5 людей. Комбат пішов з нами. То він сказав відступати, незважаючи на накази вищого командування. Написали рапорти, в яких вказали, що нас не забезпечують нічим і ми не можемо воювати в таких умовах. Звернулися до юристів, щоб правильно все написати і щоб не назвали нас потім дизертирами.

Переповідаючи про пережите, хлопець розповів і про те, як місцеве населення ставилося до них. За його словами,  люди в зоні АТО їх не сприймали взагалі.

«Коли поверталися зі Степанівки, думали, що поїдемо в частину в Новоград-Волинський.  Але до повернення додому було ще далеко. Заїхали в Міохінськ, що на Донеччині,  там нас взагалі не сприймали. Підходить до нас бабуся і розповідає, що  її син десь  бігає за сепаратистів. Каже, що були ДНРівці і  вона їм допомагала, прийшли ми, і ставлення до нас таке ж.  Бувало й таке, коли ми приходили в села, а люди лягали під танки.  Їм за це ніхто не платив, як говорять.  Хоча декому обіцяли по 2 тисячі за місяць, а потім «кидали» на гроші. Та я думаю, що вони дійсно ненавидять нас. Серед  сепаратистів були й дівчата - снайпери, яким по 18 років. Потім в полоні одна хвалилася , що  50 людей розбила тільки так.

Про полонених Сергій говорить, що це були переважно місцеві:

- Серед полонених - переважно місцеве населення. Терористи  приходили до шахтарів і казали, що якщо будеш нам допомагати і  ями копати, ти і твоя сім`я живі будете. Але багато чоловіків просто хотіли воювати.

Серед усіх, з ким доводилося воювати і хто перебував  в полоні, не було російських найманців. Солдат стверджує, що  більшість з Донецької області,  багато з Криму. Військова  техніка теж з Криму.

« Наше завдання в зоні АТО – розбити зв`язок між групами терористів.  І ми це зробили", - каже солдат :

- Чекали наказу повертатися в частину. Але командири знову сказали стояти до кінця. Хлопці так хотіли додому, рідних побачити…У всіх вже й бойового духу не було.  В нас була дорога в один кінець. Як гарматне м`ясо. Так потрапило багато в полон, сотні загиблих.  Хлопці в полоні вже 30 днів, а може й більше. Підполковника, майора теж забрали. У них вся інформація про бригаду.  Я впевнений, що  наші дані вже в російських спецслужбах.

Сергій, як і інші солдати, повернувся додому за власний рахунок. Ніхто їм дорогу не оплачував, як і раніше нічим не забезпечував.

« У нас в бригаді все з власної кишені.  Форму і каски  купували. Допомогу волонтерів  майже не отримували. Іноді передавали продукти та речі інші військові чи добровольчі батальйони. Ночували, де ніч застане, - розповідає боєць.

« У вівторок їдемо добиватися,  щоб техніку ремонтували, і нам дали спорядження. Бо як воювати на старих машинах чи стріляти зі зброї  80-х років. В терористів – нова техніка, тому вони  бомблять постійно і перемагають», - каже Сергій та пригадує, як під Савур- Могилою вони не мали що пити:

- В нас були сухпайки, але не було що пити. А тепер я взагалі не можу їсти. П`ю тільки воду. І хто в цьому винен? Чия це війна? Це не наша війна. Це між собою командування ділить посади і розбирається там в Росії, і тут в Україні, а ми – гарматне м`ясо для них. Командуванню в АТО наплювати на те, скільки нас загинуло. Їм аби посилати нас вперед на гради, без зброї, машин і їжі. Рідні 30-ої бригади вже не раз приходили у нашу військову частину і вимагали забезпечити нас.

Сім`я Сергія каже, що не відпустить  його  на війну. Мовляв, в те пекло ти більше не повернешся. Але він знає, що поїде назад. Це тільки питання часу. Тільки от його молодші сестрички  дуже сумуватимуть за ним:

- Приїхав кілька днів тому, і вони постійно зі мною . Коли ми вибралися з того пекла і я вийшов на зв`язок, то дзвонили кожного дня і питали, чи я вже їду до них.

Згадуючи про свою сім`ю, боєць не приховує радості та щастя.

Після пережитого Сергій каже, що розуміє тепер, як хочеться жити.

- Я ще досі не знаю, як ми вибралися. Але жити хотілося, тому, певно, й живий…

У свої дев`ятнадцять він побачив війну такою, яка вона є. Не з екрану телевізора, не з фільмів чи розповідей. Відчув її і пройшов. Каже, що тремтять руки, безсоння, буває, що не може говорити.

- Я думаю, що війна ніколи не закінчиться. Це війна між вищим керівництвом, а не між нами. Якби Путін захотів, то стер би Україну з лиця землі за кілька днів з їх озброєнням та технікою. Я не знаю, що ми можемо їм протиставити. Але я повернуся, бо не хочу такого в нас. І в мене душа болить за тих хлопців, що там , - мовить солдат та не приховуючи обурення, наголошує:

- Ми дуже обурені таким ставленням до нас. І якщо нічого не зміниться, то буде ще один майдан. І танки із зони АТО поїдуть на Київ. Ті події, що були під час Революції гідності, для влади здаватимуться «квіточками».